Казка про чорну вівцю

Автор – Петро Вальчак

Далеко–далеко, за горою, за річкою, була зелена галявина на якій паслися вівці. Охороняв овець великий білий пес – Вівчарка Усі вівці слухали Вівчарку, бо він був їхнім поводирем і стежив, щоб вони не потрапили в біду.

– Пам’ятайте вівці – завжди тримайтесь  стада і нікуди не ходіть самі, – нагадував їм Вівчарка щоранку, коли вони паслися на своєму зеленому пасовищі. – У лісі є вовки, які люблять куштувати овече м’ясо.  Також не підходьте до великої річки біля лісу, бо вона занадто глибока для овець.  А в горах занадто небезпечно, бо можна зірватись і впасти у прірву.

Вівці слухали Вівчарку, тримались разом і без потреби нікуди не йшли.  Їм було добре, вони мали багато трави та води  у сусідньому струмку.

Всі вівці в стаді були білі, крім однієї абсолютно чорної.  Через це її назвали Чорною Вівцею.  Одного разу, Чорна Вівця поїла трави і попила воду з струмка, лягла на луг і, гріючись на сонці, почала думати.  Вона дивувалася, чому тільки вона чорна, а інші сестрички білі.  Врешті–решт  вона вирішила, що як тільки вона чорна, то вона особлива.  Через цю «неповторність» думки у її голові  трохи заплуталися і, втомлена роздумами, вона заснула. Їй приснилося, що вона керує стадом, а не Вівчарка. Коли вона проснулась, то вирішила, що якщо вона чорна, і через це виняткова, то вона ще й наймудріша, а через те, що вона наймудріша, інші вівці повинні її слухати.

Чорна Вівця дуже хотіла поділитися цією новиною з іншими вівцями.  Тому вона піднялася на пагорб і оголосила:

– Гей вівці, від сьогодні я, Чорна Вівця, буду вести вас і казати, що для вас добре!  – бекала вона з висоти свого пагорба.

– А чому це  ти маєш вести нас? – запитала одна із овець.

– Тому що я чорна !  – рішуче й впевнено викрикнула Чорна Вівця.

– Справді, чорна, – погодились  між собою вівці. 

– Те, що ти чорного кольору, не означає, що ти можеш очолити стадо – сказав Вівчарка.

– А от і можу! – крикнула Чорна Вівця. – Я вівця, а ти – собака! Собака не може вести овець, собака може вести інших собак!  Саме вівці мають направляти овець. Вівця для овець!

Вівчарка був розумною собакою і не збирався з нею сперечатися.

– Якщо вівці погодяться змінити ватажка, будь ласка, я не заважатиму і піду собі, – сказав він. 

– Ну а хто НЕ ЗГОДНЕН!?  – запитала Чорна Вівця з висоти пагорба.

Настала тиша.  Єдиним звуком був журкіт  сусіднього  струмка. Жодна з овець не була проти.  Чорна Вівця гордо випросталася.

– Відтепер я ватажок стада!  – оголосила вона урочисто.

Вівчарка поглянув на овець, обернувся і пішов геть.

Після такого вражаючого успіху на виборах Чорна Вівця наказала стаду переселитися на галявину біля лісу.

– Ми йдемо на галявину біля лісу. Там краща трава, більше води у великій річці і тінь під деревами. Ми матимемо багато їжі, багато води і відпочинку.

Вівці слухняно пішли за новим ватажком. Щоправда, вони пам’ятали, що Вівчарка застерігав їх від лісу, в якому є вовки та течія глибоких вод, але Чорна Вівця була тепер ватажком і тепер вона керувала стадом.

Трава на лузі біля лісу мала такий самий смак, як і трава на старому пасовищі, але Чорна Вівця стверджувала, що вона смачніша, і всі вівці погодилися, бо не хотіли її образити. Після того, як вони добре поїли, вони відчули спрагу. Тож вони пішли до сусідньої річки. Це був не спокійний струмок, як на старій галявині, а широка, бурхлива річка. Вода була в ній глибока, і вона швидко текла по кам’янистому руслі. Вівці злякано підійшли до берега. Побачивши їхню нерішучість, Чорна Вівця підбігла до них і почала їх підбадьорювати.

– Давайте, вівці, пийте здорову воду! – крикнула вона й підштовхнула ззаду кілька овець.

Вівці попадали одна на одну, почалася паніка, а ті тварини, які були найближче до берега, опинилися у воді. Їх миттєво понесла стрімка течія. Вони відпливли з жалісним беканням про допомогу.

– Бачите, незграби, що ви наробили! – Чорна вівця кричала на решту овець, що залишилися на березі: – Не штовхайтеся так, води для кожної вистачить!

Зменшене стадо нарешті втамувало спрагу, хоча ще кілька овець впало у воду. Увечері вівці лягли на траву спати. Проте цієї ночі вони не виспалися! З лісу вискочили голодні вовки і схопили кілька овець із стада. Чорну вівцю не взяли, бо вона була чорного кольору і вночі її взагалі не було видно.

Наступного дня Чорна Вівця наказала ще раз переїхати туди, де, як вона запевняла, не з’явиться вовк.

– Ми йдемо в гори, – сказала вона.

– В гори? – злякались вівці.

– Так, у гори. Високо в горах немає вовків. Ходімо!

Вівці згадали, що Вівчарка застерігав їх від гір, бо там важко ходити, багато каміння, мало трави і можна впасти в прірву. Але Вівчарка не було, і гори здавалися кращими за вовків, що вистрибували з лісу. Так вони пішли за Чорною Вівцею. Вони почали підніматися, але швидко втомилися. З ранку вони мало їли, тож сил не було.

– Може відпочинемо, Чорна Вівцю, і з’їмо трохи трави, ми втомилися! – запропонувала вівця.

– Будете відпочивати, коли піднімемося нагору, – сказала вівця й продовжила лізти вгору.

– Досить, не піду, поки не поїм і не відпочину, – відповіла одна зі старших овець, а решта стада почала бекати, і це означало, що ця ідея їм дуже сподобалася.

– Що ти сказала? Ти проти ватажка? – гаркнула Чорна Вівця. – Я навчу тебе розуму! – крикнула вона й почала бігти з гори до неслухняних овець.

Але вона так розігналася, що її ноги заплуталися, вона спіткнулася об камінь і почала так швидко котитись, що неможливо було розгледіти, де голова, де ноги і а де зад. Вона прокотилася повз втомлених овець, відскочила від каменя і впала в прірву.

Вівці перезирнулися і, не кажучи ні слова, почали спускатися вниз. Повернулися на старий луг, де з великою радістю побачили самотнього Вівчарку. Відтоді жодній вівці не спадало на думку вести стадо самостійно.

КІНЕЦЬ